МІКРОБІОЛОГІЯ - М.Г. Сергійчук - 2008

Розділ 10. ІНФЕКЦІЯ ТА ІНФЕКЦІЙНИЙ ПРОЦЕС

Епідеміологія інфекційного процесу

Вивченням умов виникнення інфекційних захворювань і механізмів передачі їх збудників, а також розробкою засобів щодо їх запобігання займається окрема медична наука - епідеміологія. Практично будь-який епідеміологічний процес включає три взаємопов'язаних компоненти:

- джерело інфекції;

- фактори, механізм та шляхи передачі збудника;

- чутливий організм чи колектив.

Відсутність одного з компонентів перериває проходження епідемічного процесу.

Джерела інфекції. Різноманітні живі та неживі об'єкти зовнішнього середовища, що містять і зберігають патогенні мікроорганізми, позначають терміном джерело інфекції. Для більшості інфекцій людини основний резервуар і джерело - хвора людина, у тому числі особи, що перебувають в інкубаційному періоді (ранні носії) і на етапах реконвалесценції чи безсимптомного (безконтактного) мікробоносійства. Відповідно до джерела інфекції виділяють такі типи інфекційних захворювань.

Антропонози (грец. anthropos, людина + nosos, хвороба). Хвороби, при яких джерелом інфекції є тільки людина, відомі як антропонози. Типовими антропонозами є кашлюк, дизентерія, дифтерія, холера, менінгококова інфекція.

Зоонози (грец. zoon, тварина + nosos, хвороба). Хвороби, при яких джерелом інфекції є тварини, але на них можуть хворіти і люди, відомі як зоонози. При цьому збудник, як правило, не передається від людини до людини. Зоонозами є сибірка, туляремія, бруцельоз.

Зооантропонози. Інфекції, що уражують тварин і здатні передаватися людині, відомі яка зооантропонози. При цьому збудник може активно поширюватись у популяції людей. Прикладом такого захворювання є чума.

Сапронози (грец. sapros, гнилий + nosos, хвороба). Інфекції, що розвиваються після проникнення вільноживучих бактерій чи грибів в організм людини з об'єктів навколишнього середовища і поверхні тіла (наприклад, при потраплянні в рану), відомі як сапронози. Прикладом сапронозу може бути інтоксикація, спричинена B. cereus.

Механізми, фактори і шляхи передачі інфекції. Механізми передачі визначають способи переміщення інфекційного агента з ураженого організму в чутливий організм. Для цього збудник повинен бути виведений з ураженого організму, деякий час перебувати в зовнішньому середовищі і занурюватися в чутливий організм. Виділяють фекально-оральний, аерогенний (респіраторний) та контактний механізми передачі. Зазначені механізми передачі характерні для більшості інфекцій людини. З позицій епідеміології шляхи їх поширення розглядаються як горизонтальна передача збудника. Існує також група захворювань (зазвичай вірусних), збудники яких здатні трансплацентар- но переходити від матері до плоду (вертикальна передача).

Фактори передачі - елементи зовнішнього середовища, що забезпечують передачу збудників інфекційних хвороб. Ними можуть бути вода, різні продукти харчування, повітря, ґрунт, членистоногі переносники, предмети побуту тощо. Шляхи передачі визначають конкретні фактори передачі чи їх сполучення, що забезпечують перенесення

інфекційного агента від хворої людини чи від носія здоровому. Механізми передачі інфекційного агента мають декілька шляхів:

- фекально-оральний механізм включає аліментарний, водний чи контактно-побутовий шляхи передачі;

- кров'яний (трансмісивний) механізм включає передачу збудників через укуси переносників, парентеральний та статевий шляхи передачі;

- аерогенний (респіраторний) механізм передачі включає повітряно- краплинний та повітряно-пиловий шляхи передачі збудників;

- контактний механізм включає рановий та контактно-статевий шляхи передачі.

Специфічність шляхів передачі. Для більшості патогенних мікроорганізмів шлях передачі від хворої особи здоровій специфічний, а порушення епідемічного циклу може або перервати його (наприклад, потрапляння холерного вібріону в дихальний тракт), або поглибити важкість захворювання (наприклад, потрапляння збудника сифілісу у кровотік через ін'єкційну голку). З іншого боку, проникнення патогенного мікроорганізму в органи і тканини, які стійкі до його інвазивних властивостей, зазвичай не викликає виникнення захворювання (наприклад, більшість збудників респіраторних інфекцій, що потрапили у ШКТ, гине під дією шлункового соку та ферментів травлення).

Класифікація інфекцій. У нашій країні найбільшого поширення набула класифікація видатного українського вченого, академіка Л. Громашевського. Вона ґрунтується на механізмі передачі збудників інфекцій і специфічній первинній локалізації збудника в організмі, що зумовлює певний патогенез хвороби, її основні клінічні прояви. Згідно з цією класифікацією інфекційні хвороби поділені на чотири великі групи.

Кишкові інфекційні хвороби. Збудник локалізується в кишках, виділяється з фекаліями. Зараження людини відбувається перорально через фактори, які піддаються фекальному забрудненню (вода, їжа, мухи, руки). До цієї групи належать антропонози: черевний тиф, дизентерія, ешерихіози, холера, сальмонельози, ботулізм, бруцельоз.

Інфекційні хвороби дихальних шляхів. Збудник переважно локалізується у слизовій оболонці дихальних шляхів, виділяється в зовнішнє середовище з секретами дихальних шляхів під час кашлю, чмихання, розмови. Щоб спричинити зараження людини, збудник повинен потрапити на слизову оболонку дихальних шляхів (під час вдихання), іноді на інші слизові оболонки. До цієї групи належать кір, краснуха, кашлюк, менінгококова хвороба, ангіна, скарлатина, дифтерія, легіонельоз.

Кров'яні (трансмісивні) інфекційні хвороби. Спричинюються збудниками, які мають первинну та основну локалізацію в крові хворих. Зараження людини відбувається, коли збудник потрапляє безпосередньо в кров (лімфу) від живих кровоносних переносників-членистоногих. До цієї групи належать антропонози: висипний і зворотний тифи, малярія, чума, туляремія. Сезонність кров'яних інфекційних хвороб пов'язана з особливостями життєдіяльності переносників у певні (теплі) пори року. Крім того, враховуючи існування членистоногих та їх хазяїв (тварин) у певних кліматогеографічних умовах, деякі хвороби цієї групи характеризуються типовою природною осередковістю.

Інфекційні хвороби зовнішніх покривів. Первинна локалізація збудника - це шкіра і зовнішні слизові оболонки, через які відбувається зараження людини при безпосередньому (прямому) контакті (венеричні хвороби, сказ ) або через фактори зовнішнього середовища: одяг, постільну білизну, посуд, продукти харчування тощо (правець, сибірка та ін).

Наведена класифікація до деякої міри є умовною, оскільки існують інфекційні хвороби з різними (кількома) механізмами передачі.

Інтенсивність епідемічного процесу зумовлюють багато факторів, основними з яких виступають властивості і поширеність збудника, характер імунного "прошарку" в популяції, а також і географічне положення конкретних територій. За інтенсивністю епідемічних процесів виділяють спорадичну захворюваність, епідемії і пандемії.

Спорадична захворюваність (грец. sporadikos - розсіяний) - звичайний рівень захворюваності на конкретну інфекцію в певному регіоні за певний період (зазвичай рік). Як правило, кількість хворих не перевищує десяти випадків на 100 000 населення.

Масові інфекції - захворюваність становить 100 випадків на 100 000 населення (наприклад, ОРВІ).

Епідемія (грец. epi, понад, + demos, народ). У деяких випадках звичайний рівень захворюваності на конкретну інфекцію за певний період різко перевищує рівень спорадичної захворюваності. Відбувається епідемічний спалах, а за умов залучення у процес декількох регіонів - епідемія.

Пандемія. У рідкісних ситуаціях рівень захворюваності на конкретну інфекцію за певний період різко перевищує рівень епідемій. При цьому захворюваність не обмежується межами конкретної країни чи материка, хвороба практично охоплює всю планету. На щастя подібні "надепідемії", чи пандемії, викликає дуже обмежений спектр збудників (наприклад, вірус грипу).

Відповідно до поширеності інфекційних захворювань також виділяють повсюдні (убіквітарні) та ендемічні інфекції, що виявляються на певних, нерідко невеликих територіях.

Збудники убіквітарних інфекцій поширені повсюдно. Ендемічні збудники викликають ендемії (грец. en-, в, + demos, народ). Як критерій епідемічного процесу ендемія не відображає його інтенсивність, але вказує на захворюваність у певному регіоні. Виділяють "істинні" та статистичні ендемії.

Конвенційні та особливо небезпечні хвороби. Теперішній час характеризується швидким зростанням міжнародних зв'язків. Активації міждержавної міграції населення значною мірою сприяє розвиток сучасних транспортних засобів. Спроби запобігання поширенню інфекційних захворювань шляхом встановлення різного роду карантинів відомі з XIV ст., коли в італійському місті Модені всіх приїжджих з ураженої чумою території витримували у спеціально збудованих будинках протягом 40 діб. Сорок - італійською quarantena, звідси і походження поняття "карантин". Накопичений досвід міжнародних засобів щодо запобігання розвитку карантинних інфекцій дозволив дійти принципових висновків: без існування швидкої і централізованої системи обміну епідеміологічної інформації між державами неможливо своєчасно прийняти відповідні заходи національної і міжнародної безпеки.

Конвенційна (карантинна) хвороба - це хвороба, система інформації і заходи профілактики якої зумовлені міжнародними угодами (конвенцією). 1 жовтня 1952 р. набули чинності Міжнародні медико- санітарні правила, які стосуються групи конвенційних чи карантинних інфекцій, що включає чуму, холеру, жовту лихоманку і натуральну віспу. Основна мета цих Правил полягала в забезпеченні протиепідемічного захисту держав від заносу інфекцій. Правила зобов'язують національні органи охорони здоров'я негайно повідомляти ВООЗ про виникнення карантинних захворювань і регулярно сповіщати про епідеміологічну ситуацію в країні. У свою чергу, на ВООЗ покладається відповідальність за швидке поширення отриманої інформації.

Окрему групу складають особливо небезпечні інфекції - гострі інфекційні захворювання людини, що здатні до термінового прояву, швидкого поширення і характеризуються важким перебігом та високою летальністю. До них відносять як конвенційні інфекції, так і сибірську виразку, туляремію, поліомієліт, геморагічні лихоманки Аасса, Ебола та Марбург, висипний та зворотний тифи, бруцельоз, малярію і т. ін. Найбільш ефективний метод щодо їх запобігання - глобальний міжнародний контроль за їх поширенням.

При виникненні в будь-якій точці планети випадків карантинних інфекцій, згідно з Правилами, діє така система:

1) країна направляє до ВООЗ інформацію про випадки, що виникли;

2) ВООЗ обробляє данні і направляє їх усім країнам світу;

3) країни, що отримали інформацію, приймають рішення відносно проведення певних особливих протиепідемічних заходів і інформує про це ВООЗ;

4) ВООЗ обробляє отриману інформацію і спрямовує її всім країнам світу.

Аналогічним способом здійснюється обмін інформацією після ліквідації випадків захворювання в ураженому районі. Головним каналом передачі інформації є щотижневий епідеміологічний бюлетень "Weekly epidemiology review" (WER), а також автоматичний телексний зв'язок накопичення і передачі інформації, за яким поширюється щоденний огляд карантинних захворювань.

Найбільш ефективний контроль за міжнародним поширенням інфекційних захворювань може бути оснований на постійній системі глобального епідеміологічного нагляду, спрямованого, з одного боку, на виявлення і зменшення розмірів уражених хворобою територій, а з іншого - на вдосконалення протиепідемічних заходів, що знижують ризик поширення захворювання у випадку його завезення ззовні. Глобальний епідеміологічний нагляд передбачає вивчення поширення інфекції не тільки в межах однієї країни, але й циркуляцію її між країнами.