ЗООЛОГІЯ НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК - Є. О. Неведомська - 2013

ЛЕКЦІЯ 8. ТИП ПЛОСКІ ЧЕРВИ (Plathelmintes)

2.Характеристика класів типу Плоскі черви

Клас Війчасті черви, або Турбелярії (Turbellaria) нараховує близько 3 500 видів вільноживучих видів, які поширені в морях, прісних водоймах та іноді у вологому Грунті. Тіло турбелярій листоподібної форми, розміри — від 0,2 мм до 35 см. Вкриті війковим епітелієм, що є найхарактернішою ознакою класу. У покривах війчастих червів розташовані залозисті клітини, які виділяють слиз, а у деяких — отруйні речовини. Рух здійснюється за допомогою війок та скорочення м’язів шкірно-м’язового мішка.

У зв’язку з вільноживучим способом життя у війчастих червів розвинені органи чуття: статоцисти (забезпечують орієнтування у просторі), фоторецептори (вічки) та хеморецептори (сприймають суттєві для життєдіяльності хімічні речовини, наприклад, коливання pH водного середовища, наявність поживних, отруйних, сигнальних речовин).

У примітивних турбелярій, розмір яких кілька міліметрів, кишок немає. Через рот їжа потрапляє до глотки, а звідти — до паренхіми, де й відбувається внутрішньоклітинне травлення. Продукти травлення легко поширюються по всьому тілу через пухку паренхіму. У турбелярій більших розмірів (від 1 до 35 см) є розгалужені сліпозамкнені кишки, по яких поживні речовини надходять до всіх частин тіла.

Розвиток війчастих червів здебільшого прямий і тільки в окремих видів відбувається з метаморфозом. Із заплідненого яйця виходить мюлерівська личинка, яка веде планктонний спосіб життя (рис. 23). Через деякий час вона опускається на дно і перетворюється у молодого черва. Типовим представником класу є планарія молочно-біла.

Рис. 23. Мюлерівська личинка (за Догелем, 1981)

Клас Сисуни, або Трематоди (Trematoda) нараховує близько 4 000 видів, які ведуть виключно паразитичний спосіб життя. В Україні відомі 600 видів сисунів. Гельмінтологія (від грецьк. helminthos — черв’як, logos — учення) — розділ паразитології, який вивчає паразитичних червів та захворювання, що ними викликаються.

Типовим представником класу є печінковий сисун, який живе в жовчних протоках печінки великої рогатої худоби, свиней, овець (іноді й людини), часто спричиняє їх закупорення, що викликає підвищення температури і біль.

Печінковий сисун має плоске стрічкоподібне тіло завдовжки до 5 см з двома присосками — ротовою і черевною (звідки пішла назва класу). Ними черв’як прикріплюється до тіла хазяїна. На дні ротової присоски є рот, що веде в глотку, від якої відходять дві гілки кишки з численними бічними виростами.

Тіло печінкового сисуна вкрите щільною захисною оболонкою, стійкою до імунної (захисної) системи хазяїна, а війчастого епітелію немає.

У зв’язку з тим, що сисуни живуть у відносно постійних умовах (паразитує в тілі хазяїна), для них характерні спеціалізація й спрощення в будові деяких органів. Спеціалізація виявляється у високому рівні

розвитку статевої системи, у виникненні складних життєвих циклів, а спрощення — у відсутності органів чуттів, зокрема, органів зору.

Життєвий цикл сисунів відбувається зі зміною хазяїв (схема 4): основний, або дефінітивний, хазяїн — це той, у якому живе та розмножується статевим шляхом дорослий паразит (велика рогата худоба, свині, вівці, людина). Основний хазяїн заражується, коли поїдає прибережну рослинність або п’є воду водойм де знаходяться інцистовані личинки або яйця паразита. проміжний хазяїн — це той, у якому живуть, а іноді розмножуються нестатевим шляхом його личинкові стадії (молюск малий, ставковик).

Схема 4. Життєвий цикл печінкового сисуна

Клас Стьожкові черви, або Цестоди (Cestoda): всі його представники, (понад 3000 видів), є ендопаразитами людини і хребетних тварин. В Україні відомо понад 500 видів цестод.

Типовими представниками класу є бичачий ціп’як (бичачий солітер), свинячий ціп’як (свинячий солітер). У перекладі з французької мови solitaire — одинак, самітник. Цю назву він отримав тому, що в кишечнику хазяїна солітер живе переважно поодинці, зрідка по-двоє, у

виключних випадках їх кількість сягає п’яти. Бичачий ціп’як має тришарове тіло членистої, стрічкоподібної форми. Є голівка (сколекс), яка має органи фіксації — чотири присоски. Частина тіла позаду сколекса є зоною росту і називається шийкою. Тут відростають членики — про- глотиди, які у сукупності утворюють тіло паразита, або стробілу. Кількість члеників буває від 3-4 до кількох тисяч. Довжина тіла 4-10 м, колір — біло-жовтий. Задні членики по мірі їх дозрівання відриваються від стробіли і виділяються назовні з випорожненнями хазяїна або виповзають самі поодинці. Тіло вкрите кутикулою, до якої прикріплені поздовжні й кільцеві м’язи, які разом утворюють шкірно-м’язовий мішок. Це — малорухливі тварини, тому мускулатура у них розвинена гірше, ніж у вільноживучих плоских червів турбелярій.

У зв’язку з паразитизмом у цестод немає органів травлення. Поживні речовини хазяїна гельмінти всмоктують усім тілом. Ціп’яки не потребують кисню, оскільки вони є анаеробами.

Органами виділення ціп’яків є сильно розгалужені протонефридії. Є два основних видільних канали, які відкриваються назовні в останньому членику, а також отвори протонефридій у кожному членику. За їхньою допомогою з організму черва виводиться вода, вуглекислий газ і жирні кислоти, отруйні для людини.

Нервова система ціп’яків складається із центрального вузла, розташованого в головці, і поздовжніх тяжів, що проходять через усе тіло.

Органи чуття ціп’яків представлені лише чутливими клітинами, розкиданими по всьому тілу, проте найбільша їх кількість концентрується на голівці.

Розмноження у стьожкових червів статеве. Вони гермафродити: у кожному членику є сім’яники, яєчники й матка, у якій розвиваються запліднені яйця. Запліднення — або між члениками, або самозапліднення. Запліднені яйця виводяться назовні з останнім члеником ціп’яка (175 тис. яєць у кожному членику).

За типом розвитку цестод відносять до біогельмінтів, тобто у цих тварин спостерігається зміна хазяїв. Організм, у якому відбувається розвиток паразита в личинковій стадії, зветься проміжним хазяїном, а організм, де триває його статеве дозрівання, — дефінітивним). Із яйця у більшості цестод розвивається перша личинкова стадія — онкосфера. Ця личинка діаметром 20-30 мкм вкрита міцною захисною оболонкою і має шість гострих гачечків. За допомогою їх онкосфера пробуравлює стінки кишок, проникає у кровоносні або лімфатичні судини і розноситься до різних органів проміжного хазяїна. Тут вона локалізується і розвивається у наступну личинкову стадію — фіну. Будова фін у різних стьожаків неоднакова. Фіна-цистицерк має вигляд міхурця завбільшки з горошину, всередині якої розвивається головка майбутнього гельмінта. Фіна-ценур розміром із горіх або куряче яйце, у ній розвивається багато голівок. Фіна-ехінокок має великі розміри і складну будову. В ехінококовому міхурі формуються дочірні міхурці з багатьма голівками. Основний (дефінітивний) хазяїн заражається цестодами, поїдаючи фіни (рис. 24). У його кишках головки вивертаються, прикріплюються до стінки кишки і розпочинається ріст стробіли.

Проміжним хазяїном для бичачого солітера є велика рогата худоба. Людина заражується, споживаючи м’ясо цих тварин, яке не пройшло достатньої термічної обробки. Іноді ослабленим дітям дають їсти сиру або слабо обсмажену яловичу печінку, яка також може бути джерелом зараження. Паразит може жити в кишках людини до 10 років.

Рис. 24. Розвиток солітерів (за Догелем, 1981):

а — голівка свинячого солітера; б — голівка бичачого солітера; в — яйце з личинкою, що просвічується в ньому;

г — онкосфера; д — фіна у розрізі; е — фіна з вивернутою голівкою.

В Україні поширений свинячий ціп’як, або свинячий солітер, ціп’як озброєний, який має довжину 2-3 м (рис. 25). Органами фіксації у нього є присоски і хоботок із гачечками. Із випорожненнями основного хазяїна дозрілі членики паразита виділяються назовні ланцюжками по 3-5 штук.

Яйця ехінокока виходять з кишечника основного хазяїна (собаки, вовки, шакали, кішки) з екскрементами (каловими масами). У кишечнику проміжного хазяїна (вівці, кози, корови, верблюди, північні олені, свині,

Проміжним хазяїном є свиня, яка заражується солітером, поїдаючи членики з травою або риючись у нечистотах. У кожному членику міститься до 50 тис. яєць. Розвиток фіни з онкосфери триває 2-4 місяці. Людина заражується, якщо споживає недоварене або недосмажене фінозне м’ясо.

Рис. 25. Свинячий ціп’як (за Догелем, 1981):

а — стробіла; б — сколекс; в — гермафродитна проглотида; г — зріла проглотида:

1 — присоски на сколексі; 2 — гачки на хоботку; 3 — піхва; 4 — цирусна сумка; 5 — сім’япровід;

6 — третя (додаткова) часточка яєчника; 7 — головний стовбур матки;

8 — сім’яники; 9 — яєчники;10 — жовточник; 11 — тільце Меліса; 12 — бічні гілки матки.

Ще одним представником стьожкових червів, які ведуть паразитичний спосіб життя і становлять небезпеку для здоров’я людини, є ехінокок (рис. 26). Він має тіло 3-6 мм завдовжки, що складається з головки, на якій є хоботок з гачками і 4 присоски, та 3-4 членики. Останній (четвертий) членик містить дозрілі яйця. Яйця ехінокока виходять з кишечника основного хазяїна (собаки, вовки, шакали, кішки) з екскрементами (каловими масами). У кишечнику проміжного хазяїна (вівці, кози, корови, верблюди, північні олені, свині, людина), який проковтнув яйця ехінокока, з них виходять личинки-онкосфери. Крізь стінку кишечнику вони потрапляють у ворітну вену і разом із кров’ю заносяться в печінку, легені, м’язи, кістки, де розвиваються в пухирчасту стадію — різновид фіни. На стінках кожного пухиря розвиваються вторинні і потім третинні пухирі, в яких формуються голівки, подібні до голівок дорослих червів. Такий пухир, поступово збільшуючись, іноді досягає дуже великих розмірів (відомі випадки, коли у печінці корови був знайдений міхур ехінокока масою 64 кг, а у людини — розміром з футбольний м’яч), при цьому тисне на орган, порушує його функціонування і викликає небезпечне захворювання (ехінококоз). Хвороба може закінчитися смертю. Вилікувати хвору людину можна тільки хірургічно, видаливши фіну.

Рис. 26. Стьожкова форма ехінокока (за Догелем, 1981):

1 — хоботок з гачечками; 2 — присоски; 3 — дозрілий членик з яйцями.

Основні хазяї заражаються, поїдаючи м’ясо та внутрішні органи тварин (проміжних хазяїв), які містять фіни. Кожна фіна має багато голівок, з кожної у кишечнику остаточного хазяїна виростає окремий черв’як. Людина заражується яйцями ехінокока, якщо не миє рук після контактів з хворими тваринами, вживає немиті овочі та фрукти.