Фармакогнозія з основами біохімії рослин - Ковальов В. М. 2004

Спеціальна частина
Вуглеводи
Лікарські рослини та сировина, які містять гетерополісахариди

АБРИКОСОВА КАМЕДЬ — GUMMI ARMENIA CAE

Абрикос звичайний — Armeniaca vulgaris Lam., род. розові — Rosaceae Абрикос обыкновенный; назва походить від латин. armeniacus, -a, -um — вірм. і vulgaris, -е — звичайний.

Рослина. Листопадне дерево, рідше чагарник. Листки чергові, широкі, яйцевидно-округлі, при основі майже серцевидні, цілісні, нерівнопилчасті. Квітки двостатеві, майже сидячі, п’ятипелюсткові, білі або рожеві, одиничні, рідше — по дві в листкових пазухах. Плід — соковита, м’ясиста кістянка, жовтогаряча або жовта, з бархатистоопушеною поверхнею. Цвіте рано, до появи листя.

Поширення. У дикому вигляді трапляється на Кавказі, в Середній Aзії. Культивується в багатьох країнах. В Україні вирощують як промислову культуру в південних областях.

Заготівля. Гумоз тканин у плодових відбувається за рахунок слизового переродження клітин, в першу чергу — паренхіми. Напливи камеді утворюються з різною інтенсивністю як на стовбурах, так і на гілках. Найбільший вихід камеді спостерігається у дерев віком 1015 років, особливо після дозрівання плодів. Підсочування підвищує камедсвитікання. В Середній Азії з одного дерева збирають за сезон від 0,5 до 1,5 кг камеді. Це шматки різноманітної величини і форми: дрібні (5-10 г) краплєвидної або бурульковидної, великі (10-50 г) шаровидної або грудкоподібно-неправильної форми. Маса напливів може досягати 80-100 г. Свіжозібрана камедь світло-жовтого кольору і прозора; старі шматки втрачають прозорість і набувають жовто-бурого забарвлення.

Хімічний склад. Абрикосова камедь при гідролізі утворює 43% галактози, 41 % арабінози і 16 % глюкуронової кислоти; вона містить також білкові та мінеральні речовини.

Застосування. Абрикосова камедь замінила імпортний гуміарабік. Вона утворює в’язкі розчини, що мають емульгуючу та обволікаючу здатність. Використовується для виготовлення олійних емульсій, обволікаючих розчинів.

ТРАГАКАНТ— GUMMI TRAGACANTHAE

Різні види трагакантових астрагалів (Astragalus), що відносяться до підроду Tragacanthae родини бобові — Fabaceae. Підрід Tragacanthae вміщує понад 240 видів, з яких промислове значення мають 12-15, серед них астрагал повстяно-гіллястий — Astragalus piletocladus Frein et Sint., а. камеденосний — a. gummifer Z., а. дрібно-головчастий — a. microcephalus Willd., а. Андрія — a. andreji Rzazade, а. голий — a. denudatus Stev., а. густолистий — a. pycnophyllus Stev., а. щільніший — a. densissimus Boriss., а. багатолисточковий — a. multifoliatus Boriss та ін.

Трагакант — висохла на повітрі камедь, що витікає з тріщин або надрізів стовбура і гілок астрагалів. Трагакант був відомий древнім грекам і римлянам, а в середні віки — арабам, котрі і внесли його у європейську фармацію. Спочатку трагакант імпортувався з Ірану. У 30-х роках запаси трагакантових астрагалів були знайдені в Туркменії і налагоджена їх експлуатація.

Заготівля. Підсочування починають у травні в тиху погоду. Основу куща очищають від землі, підкопують на глибину 5 см і гострим ножем роблять надріз. Камедь застигає за 3-4 дні; Ті збирають і сортують за забарвленням. Іноді збирають і природні напливи.

Хімічний склад. Трагакант — це суміш кислих полісахаридів, кислотність яких обумовлена уроновими кислотами. Басорин, нейтральна фракція полісахаридів, становить 60-70 % камеді. Кисла фракція (арабіногалактуронан) складається з двох полісахаридів. Один з них арабіногалактан, інший — трагакантова кислота, яка побудована з галактуронової кислоти, ксилози, фукози й галактози. Вивчена будова і описана структура окремих камедей. Арабіногалактан окрім L-арабінози і D-галактози містить незначну кількість L-рамнози і D-галактуронової кислоти. Основний ланцюг цього полісахариду побудований із залишків галактопіраноз, які здебільшого з’єднані 1 → 6 зв'язками і невеликою кількістю 1 → 3 зв’язків. Сильно розгалужені частини макромолекули включають залишки арабінофураноз із зв’язками 1 → 2, 1 → 3 і 1 → 5. Частка кислої фракції (арабіну) становить 8-10 %. Окрім того, є крохмаль, целюлоза, вода, мінеральні речовини.

Застосування. Трагакантову камедь використовують як емульгатор у виробництві емульсій, таблеток, пігулок, але основні споживачі трагаканту — текстильна, харчова, парфумерна, косметична та паперово-поліграфічна промисловість.

НАСІННЯ ЛЬОНУ —SEMINA UNI

Льон звичайний — Linum usitatisimum L., род. льонові — Linaceae Лен обыкновенный; назва походить від латинізованої грецьк. linon — нитка; латин, usitatissimus, -um — найвищий ступінь від usitatus — уживаний, звичайний.

Рослина однорічна трав’яниста, з голим, циліндричним стеблом, розгалуженим від основи або у верхній частині, заввишки 0,6—1,5 м. Листки вузьколанцетні або лінійні, чергові. Квітки небесно-сині або фіолетові, зібрані на верхівці стебла у розлогі щитковидні суцвіття. Чашечка п’ятичленна, віночок — п’ятипелюстковий, тичинок п’ять або десять. Плід -— яйцевидна або куляста коробочка з численним дрібним блискучим насінням. Воно плескате, яйцеподібної форми, загострене з одного кінця і округле з іншого, нерівнобоке, завдовжки до 6 і завтовшки до 3 мм. Поверхня гладенька, від світло-жовтого до брунатного кольору, зі світло-жовтим насіннєвим рубчиком.    

Поширення. У дикому вигляді невідомий. Культивується в країнах СНД, Західній Європі (Франція, Бельгія).    

Заготівля. Збирання насіння льону механізоване. Рослину сушать у валках або на току на сонці. Після обмолочення насіння досушують на току або в сушарці при температурі 45 °С. Бережуть від вологи, яка надає насінню слизькості.

Хімічний склад сировини. Насіння містить слиз (6 %), висихаючу жирну олію (30-48 %), а також ензим лінамаразу, ціаноглікозид лінамарин (1.5 %), протеїн (2,5 %), сахари тощо.

Біологічна дія та застосування. Насіння має проносну, секретолітичну, обволікаючу і протизапальну дію. Набухле у воді насіння збільшує обсяг калової маси, посилює її просування, діє очисно при атонії товстої кишки і ожирінні. Водний настій слизу виявляє захисну, заспокійливу і протизапальну дію при запаленні стравоходу, виразці шлунка і дванадцятипалої кишки, ентеритах та колітах (в клізмах). Зовнішньо слиз у вигляді компресів використовують при трофічних виразках, опіках і променевих пошкодженнях шкіри.

КОРЕНІ АЛТЕЇ — RADICES ALTHAEAE ТРАВА АЛТЕЇ ЛІКАРСЬКОЇ — HERBA AL TH AEАЕ OFFICINALIS

Алтея лікарська — Althaea officinalis L.

Алтея вірменська —Althaea armeniaca Ten., род. мальвові — Malvaceae

Алтей лекарственный (просвирник), алтей армянский; назва походить від грецьк. althaia — назва рослини у Теофраста і Діоскорида; латин. officinalis, -e — лікарський, аптечний та аrmеnіаcus, -um, -а — вірменський.

Рослина. Обидва види алтеї — багаторічні трав’янисті рослини з коротким товстим кореневищем, від якого відходять циліндричні товсті придаткові корені Завдовжки 10-25 і завтовшки до 2 см, а також тонкі корінці. Поверхня кореня повздовжньо-борозенчаста; злам у середині зерняно-шорсткуватий, зовні волокнистий, з відшарованими довгими, м'якими луб’яними волокнами. Колір коренів зовні світло-брунатний, на зламі білий, жовтувато-білий (алтея лікарська) або сіруватий (алтея вірменська). При розламуванні сухі корені пилять внаслідок виділення крохмалю. Стебло пряме, заввишки 0,6-1,5 м, малорозгалужене, округле, сірувато-зелене, бархатисте, завтовшки не більш як 8 мм, з повздовжніми борозенками, вкрите волосинками. Листки чергові, черешкові, бархатистоопушені з обох боків, сірувато-зелені, з нерівномірнозубчастими краями; нижні — яйцевидні, п'ятилопатеві, верхні — довгастояйцевидні, трилопатеві, іноді майже трикутні, завдовжки 2—10 і завширшки 1—9 см. Вся рослина сірувата, опушена. Квітки в пазухах листків, на коротких квітконіжках, у верхній частині стебла — у вигляді колоска. Віночки рожеві, іноді червонуваті (в алтеї вірменської — блідо-рожеві), із п’яти зворотнояйцевидних пелюстків, чашечка неопадаюча з підчашою із 8-12 ланцюгових чашолистків завдовжки 10—20 мм. Плід— схізокарпій; калачики схожі на диски, які при дозріванні розпадаються на окремі пласкі бобоподібні сім’янки.

Поширення. Алтея лікарська росте дико у лісостеповій та степовій зонах, майже всюди в Україні. Ареал знаходиться в середній і південній смугах європейської частини, Криму, на Кавказі; вирощується у спеціалізованих господарствах. Алтея вірменська поширена на Кавказі, у передгір’ях Середньої Азії. Алтеї ростуть на левадах, при дорогах, на луках, по берегах річок, зрідка серед чагарників і на узліссях.

Заготівля. Корені збирають восени під час дозрівання плодів (у вересні-жовтні) або навесні, до початку вегетації (березень— травень). Дво- або трирічні корені викопують, очищають од землі, обрізають стебла та здерев'янілі частини і швидко миють у холодній воді, щоб не вкрилися слизом. Просохлі корені звільняють від пробки, ріжуть на частки і розщеплюють уздовж. Потім розкладають тонким шаром і сушать при температурі 45-60 °С. Правильно висушені корені ламаються з тріском.

Зарості дикорослої алтеї легко виснажуються, тому в процесі збирання сировини насіння підсівають, залишають розвинені екземпляри для запліднення; охороняють молоду порость.

Зберігають сировину в сухому місці у тюках або мішках із тканини з позначкою про гігроскопічність. Корені треба оберігати від вологи, бо вона викликає їх потемніння і пліснявіння.

Траву збирають на другому році вегетації під час цвітіння. Скошують на відстані 20-30 см від грунту, підв’ялюють у валках і досушують під наметами.

Хімічний склад сировини. Корені містять полісахариди (до 35 %) — слиз (глюкан і арабіногалактан), пектинові речовини (кислий галактуронорамнан) та крохмаль (близько 37 %).

Трава містить вуглеводи (до 10 %), серед яких слизи (нейтральні полісахариди, що складаються з глюкану і арабіногалактану) та пектинові речовини. Знайдені також флавоноїди (глікозиди кемпферолу, кверцетину і діосметину), кумарин скополетин, фенолкарбонові кислоти, сліди ефірної олії, каротин, аскорбінова кислота.

Біологічна дія та застосування. Препарати алтеї виявляють обволікаючу, відхаркувальну, муколітичну, протизапальну та знеболюючу дію. Застосовують сухий порошок коренів, грудні збори, настій, сироп, рідкий і сухий екстракти, мікстуру від кашлю. Призначають їх при захворюваннях дихальних шляхів (бронхіт, трахеїт), хворобах травного тракту (виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки, гастрити, коліти). З трави на фармацевтичних підприємствах виготовляють препарат мукалтін, що застосовується як відхаркувальний засіб при застудах та інших гострих й хронічних захворюваннях горла та верхніх дихальних шляхів.

ЛИСТЯ ПОДОРОЖНИКА ВЕЛИКОГО — FOLIA PLANTA GIN IS MAJORIS ТРАВА ПОДОРОЖНИКА ВЕЛИКОГО СВІЖА — HERBA PLANTAGINIS MAJORIS RECENS

Подорожник великий — Plantаgo major L., род. подорожникові — Planlaginaceae

Подорожник большой; назва походить від латин, planta — підошва і ago — вожу, іду; major — великий.

Рослина багаторічна трав’яниста зі скороченим кореневищем і численними придатковими нитковидними коренями.

Листки широкояйцевидні або еліптичні, голі, з 3—7 дуговидними жилками, крилатими черешками та невеликими піхвами, зібрані в прикореневу розетку. Квітконосні стрілки завдовжки до 40 см, борозенчасті, закінчуються густим, видовженим колосовидним суцвіттям.

Квітки дрібні, непоказні, світло- бурі. Плід — двогніздова еліптична коробочка з дрібним темно-брунатним насінням (до 16 насінин).

Поширення. Ця рослина-космополіт росте майже скрізь; біля житла, на луках, полях, узліссях, уздовж доріг. Культивується в Україні.

Заготівля. Збирають влітку, в фазі цвітіння; листки зрізають ножем, серпом або косять, залишаючи Одну добре розвинену рослину на 1 м². Потім відкидають домішки, пожовкле листя і сушать, розклавши шаром завтовшки 5 см, на повітрі в тіні при добрій вентиляції або в сушарках при температурі 50-60 °С. Кінець сушіння визначають за ламкістю черешка. Сировина гігроскопічна; її зберігають у сухому, добре провітрюваному приміщенні.

Хімічний склад сировини. Містить полісахариди (20 %), представлені пектиновими речовинами та нейтральними гліканами. Присутні також манніт, сорбіт, алантоїн, іридоїди (аукубін та каталпол), стероїди, флавоноїди (похідні лютеоліну, кверцетину, апігеніну та ін.), дубильні речовини. Листки і трава містять каротиноїди, вітаміни С і К.

Біологічна дія та застосування. Препарати виявляють протизапальну, відхаркувальну, ранозагоюючу дію, стимулюють регенеративні процеси. Настойка подорожника внутрішньо застосовується при бронхітах, коклюші, астмі, зовнішньо лікує фурункули, свищі. Сік подорожника використовується при анацидних гастритах, виразках і хронічних колітах. Плантаглюцидом, що є сумою полісахаридів з листя, лікують гастрити, виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кишки у випадках з нормальною і зниженою кислотністю.

У гомеопатії використовується вся свіжа квітуча рослина при вушному і зубному болю, геморої, діареї, зовні — при невралгії трійчастого нерва, лишаї.

НАСІННЯ ПОДОРОЖНИКА БЛОЩИНОГО — SEMINA PSYLLIІ

ТРАВА ПОДОРОЖНИКА БЛОШИНОГО СВІЖА — HERBA PLANTA GINIS PSYLLII RECENS

Подорожник блошиний — Plantago psyllium L., род. подорожникові — Plantaginaceae Подорожник блошный (блошное семя); назва походить від. латин, planta - підошва та ago — водити, ходити; psyllium від грецьк. psylla — блоха.

Рослина однорічна трав'яниста, заввишки 40 см, з невеликим стрижневим коренем, прямостоячим, гіллястим стеблом. Листки супротивні, лінійні, опушені, цілокраї або у верхній частині розставлено-зубчасті. Завдовжки до 3 і завширшки 0,4 см. Квітки дрібні, рожеві, чотиричленні, в невеликих, щільних, яйцеподібних долівках на видовжених квітконосах у пазухах листків. Плід — двогніздова еліптична коробочка. Насіння подовжено-човноподібної форми із загорнутими в середину краями, з одного боку опукле, з другого — злегка увігнуте, з рубчиком у вигляді білої плями, блискуче, гладеньке, слизьке, майже чорного кольору.

Поширення. Цей вид поширений у середземноморських країнах. В Україні культивується.

Заготівля. Насіння збирають в період дозрівання плодів в нижніх суцвіттях. Скошену траву сушать під накриттям, захищаючи від зволоження (насіння ослизнюється), молотять, а потім насіння обчищають від домішок і досушують.

Траву косять на початку цвітіння і негайно транспортують для одержання соку. Термін зберігання трави — 24 год.

Хімічний склад сировини. Насіння містить слиз (10-15%), білки, жирну олію. Слиз складається з нейтральної та кислої фракцій. У продуктах гідролізу знаходять D-ксилозу, L-арабінозу, L-рамнозу, D-галактозу, галактуронову кислоту. У траві є полісахариди, тритерпенові сапоніни, монотерпенові алкалоїди, а також каротиноїди, флавоноїди, дубильні речовини та іридоїдний глікозид аукубін.

Біологічна дія та застосування. Насіння діє як протизапальний, пом’якшувальний та злегка проносний засіб. При хронічному запорі його вживають цілим, запиваючи великою кількістю теплої води. Діяти починає внаслідок збільшення його об’єму в три — п’ять разів та подразнення рецепторів товстої кишки. У вигляді слизу вживають внутрішньо як обволікаючий засіб при колітах та зовнішньо — як пом’якшувальні та болезаспокійливі припарки.

ЛИСТЯ ПІДБІЛУ ЗВИЧАЙНОГО (МАТИ-Й-МАЧУХИ) — FOLIA FARFARAE

Підбіл звичайний, або мати- й-мачуха звичайна — Tussilago fаrfara L., род. айстрові — Asieraсeae

Мать-и-мачеха; назва походить від латин, tussis — кашель, agere — виводити, виганяти; far від farina — борошно; ferre — несу.

Рослина багаторічна трав’яниста, з довгим галузистим кореневищем, від якого рано навесні відростають пагони заввишки 10-24 см з лускуватими, яйцеподібно-ланцетними, гострими недорозвиненими листками, здебільшого пурпурово-фіалковими. Кошики поодинокі, розташовані на кінцях пагонів, із жовтими квітками; крайові квітки жіночі, вузьконесправжньоязичкові, серединні — трубчасті, чоловічі. Цвіте у квітні-травні. Сім’янки циліндричні, мають чубчик. Після відцвітання пагони відмирають, а від кореневища відростають великі, довгочерешкові, серцеподібні, шкірясті листки, по краю виїмчасті, рідко — дрібнозубчасті, зверху темно-зелені, блискучі, зісподу білі, повстистоопушені.

Поширення. Росте по всій Україні, а піщаних і глинистих наносах, у кар’єрах, по схилах рівчаків, біля річок. Місцями утворює зарості.

Заготівля. Збирають листя у фазі повного розвитку, непошкоджені «іржею»; зрізають або косять, залишаючи черешок довжиною не більше 5 см. Сушіння повітряно-тіньове або штучне при температурі 50-60 °С. Готовність сировини визначають за ламкістю черешка. Зберігають у сухому приміщенні.

Хімічний склад сировини. Листки містять близько 8 % слизу (в гідролізаті: глюкоза, галактоза, пентози, уронові кислоти), каротиноїди, аскорбінову та органічні кислоти (галову, яблучну, винну), ефірну олію, ситостерин, сапоніни, гіркий глікозид туссилягін, флавоноїди (рутин, гіперозид), дубильні речовини, піролізидинові алкалоїди.

Біологічна дія та застосування. Пом'якшувальна, відхаркувальна, протизапальна дія сировини використовується при захворюваннях верхніх дихальних шляхів. Листя входить до складу грудного та потогінного чаїв.

СЛАНІ ЛАМІНАРІЇ — THALLI LAMINARIAE

Ламінарія японська — Laminaria japónica Aresch

Ламінарія цукриста — Laminaria saccharina (L.). Lam, род. ламінарієві — Laminariaceae

Ламинария японская, ламинария сахаристая (морская капуста); назва походить від латин. lamina — пластина.

Рослина. Багаторічна водорость завдовжки 2-12 м і завширшки 10-35 см. Слані дворічні, складаються з ременеподібних соковитих загострених пластин (таломів); края суцільні, хвилясті, колір сланей від зеленкувато-сірого до зеленкувато-чорного. Біля основи утворюється багаторічне циліндричне стебло, або черенок, від якого відходять ризоїди, що прикріплюють водорості до субстрату. Рослина спороносна, спорангії дозрівають у вересні-жовтні.

Поширення. Зустрічається вздовж узбережжя Японського, Охотського, Білого, Баренцева морів, навколо островів Тихого океану, утворюючи густі зарості завширшки до 10 км на глибині 4-10 м.

Заготівля. Збирають слані з червня до жовтня, після шторму або за допомогою пристрою завдовжки 4-6 м, на кінці якого прикріплюються розгалужені дроти. Іноді користуються спеціальними косами. Для відновлення заростей залишають не менше 10 % сланей другого року життя. Заборонено збирати ламінарію тралами; не заготовляють рослину першого року життя, а дворічні — в період спороутворення. Сушать її на бетонних майданах, стелажах в ясну погоду або в тунельних сушарках при температурі 50-80 °С. Висушені водорості на 8-15 діб укладають під навіси в штабелі і накривають брезентом або полімерним матеріалом, в результаті цього слані стають еластичними. Потім водорості сортують, очищають, ріжуть (шаткують) і пакують. Сировина гігроскопічна і легко псується від вологи.

Хімічний склад сировини. Містить органічні бром і йод (не менше 0,1 %), полісахариди, основним є альгінова кислота (від 13 до 35 %), Це лінійний глікан, який складається з залишків D-мануронової та L-гулуронової кислот, з’єднаних 1 -з 4 зв’язком. Співвідношення кислот у різних водоростях коливається від 1:0,5 до 1:3.

Встановлено будову нейтральних полісахаридів: ламінарину та сульфованого фукану. Ламінарин — це слабкорозгалужений глюкан, що побудований з молекул D-глюкопіранози, з’єднаних 1 → 3 і 1 → 6 зв’язками. Фукан утворений лінійно молекулами фукози, що з’єднані 1 - 2 зв’язками, з приєднанням у 4-му положенні залишків сірчаної кислоти.

Сировина містить також магніт, азотисті сполуки, вітаміни В₁, В₂, B₁₂, каротиноїди, аскорбінову, пантотенову і фолієву кислоти, 23 амінокислоти (глютамінову, аспарагінову кислоти, аланін та ін.).

Біологічна дія та застосування. Ламінарія — профілактичний засіб проти ендемічного зоба та атеросклерозу, діє як проносне, що обумовлене здатністю набухати. Використовують для профілактики та лікування гіпертиреозу, легких форм базедової хвороби, в харчуванні, особливо літніх людей.

Препарати ламінарид, альгігель, альгісорб — послаблюючої та антисклеротичної дії. Зовнішньо застосовують мазь альгофін, що діє протизапально та антимікробно.