Фармакогнозія з основами біохімії рослин - Ковальов В. М. 2004

Спеціальна частина
Алкалоїди
Лікарські рослини та сировина, які містять сесквітерпенові алкалоїди

КОРЕНЕВИЩА ГЛЕЧИКІВ ЖОВТИХ — RHIZOMAJA NUPHARІS LUTEI

Глечики жовті — Nuphar luteum (L.) Smith., род. лататтєві — Nymphaeaceae

Кубышка желтая, желтая водяная лилия; від арабського naufar — блискучий, блакитний; латин. luteus, - а, -um - жовтий.

Рослина. Кореневище горизонтальне, товсте й довге, повзуче, вкрите округло-трикутними рубцями від обпалих листків. Поверхня має темно-сірий колір, на зламі — сірувато-кремовий або жовтуватий. Численні корені вкоріняються під водою у мулі. Листки нижні підводні, напівпрозорі, верхні — плаваючі, довгочерешкові, шкірясті, овальні, з глибокосерцевидною основою, цілокраї. Квітки поодинокі, великі, двостатеві; жовті чашолистки і пелюстки зібрані дзвоником, пахучі, виглядають з води на 5-6 см. Плід ягодоподібний, соковитий, зелений. Насінини оточені повітряноносним мішком, тому плавають на воді й розносяться вітром на далекі відстані.

Поширення. Глечики жовті ростуть заростями в неглибоких річках, що повільно течуть, ставках, озерах по всій Україні, окрім Криму.

Заготівля. Під час цвітіння й восени кореневища попередньо підрізують ножем, а потім витягують з води вилами, граблями або руками. Відділяють листки, корені, гнилі частини, далі кореневища миють, ріжуть на шматки, розкладають тонким шаром, підв’ялюють на сонці й досушують під наметом або в сушарках при температурі 60 °С. Глечики жовті — це рослина з обмеженим поширенням та невеликими запасами сировини, заготівля кореневищ ліцензована.

Хімічний склад сировини. Алкалоїди глечиків мають унікальну будову й містять, крім азоту, гетероатоми сірки й кисню (фуранове кільце). Ці алкалоїди відомі під назвою нуфаридини, тіобінуфаридини. Раніше їх відносили до групи хінолізидинових алкалоїдів, проте біогенетично вони мають ізопреноїдне походження.

У сумі алкалоїдів знайдені а- і ß-нуфаридини (0,4-0,5%). нуфлеїн (основна частка), псевдотіобінуфаридин, дезоксинуфаридин тощо. Кореневища також містять дубильні речовини, сітостерин, стигмастерин, каротин, крохмаль (20%).

Дезоксинуфаридин

Нуфлеїн (тіобінуфаридин)

Біологічна дія та застосування. Алкалоїди глечиків виявляють протистоцидну, протистостатичну та сперматоцидну дію. Лютенурин (суміш гідрохлоридів алкалоїдів) зовнішньо діє як контрацептивний засіб, використовується для лікування хронічних трихомонадних та урогенітальних захворювань, що ускладнені грибковою та бактеріальною флорою.

У гомеопатії використовується свіже кореневище при статевій слабкості, ентероколіті, свербежі шкіри і псоріазі.

Дитерпенові алкалоїди

Перші дитерпенові алкалоїди були виділені в лабораторії О. П. Орєхова ще у 30-ті роки, але внаслідок складної структури будова їх довго була нез’ясованою. Вони відомі серед рослин з родин Ranunculaceae (Aconitum, Delphinium), Cornaceae (Garria) і Asteraceae (Inula).

Зараз дитерпенові алкалоїди поділяють на дві групи — аконітини та атизини.

Аконітини — складні ефіри рослинних кислот з різними багатоатомними аміноспиртами (аконінами). Аконітин, родоначальник підгрупи — сполука нестійка, легко гідролізується з утворенням аконіну. бензойної та оцтової кислот. Вуглецевий скелет аконіну складається з 19 атомів вуглецю. При утворенні аконітину один атом вуглецю його попередника втрачається. Аконітин отруйний для людини, пpoтe продукт його гідролізу відносно нетоксичний.

Аконітини

Лікоктонін

Алкалоїд аконітин спочатку збуджує, а потім паралізує моторні центри головного й спинного мозку. Потрапляючи на шкіру, він викликає свербіння і далі — анестезію. При отруєнні малими дозами аконітину (0,2-0,4 мг) у людини з’являється печія у роті, слинотеча, нудота, анестезія шкіри у вигляді «панчох та рукавичок», порушення серцевого ритму. Отруєння аконітином при зовнішньому й внутрішньому вживанні може викликати смерть від зупинки дихання.

Лікоктонінове ядро, на зразок аконіну, містять рослини роду дельфінію. Це алкалоїди з курареподібною дією: кондельфін, метиллікаконітин, елатин і дельсемін.

Атизини — це вільні аміноспирти, вуглецевий скелет яких містить 20 вуглецевих атомів у структурі типу пергідрофенантрену.

Атизини

В окрему підгрупу виділені дитерпенові псевдоалкалоїди — таксоїди. Їхнє відкриття відбулося у рамках широкомасштабної програми пошуку протипухлинних засобів рослинного походження. На початку 60-х років дослідники Національного інституту раку США виявили цитотоксичну дію неочищеного спиртового екстракту з кори тису тихоокеанського (Taxus brevifolia, Тахасеае), що росте на атлантичному узбережжі Північної Америки. У 1971 р. з екстракту був виділений паклітаксел — засіб лікування новоутворень. Його дослідження і впровадження у медицину вважають досягненням фітохімічної науки кінця другого тисячоліття.

Вміст паклітакселу в корі тису надзвичайно малий — близько 0,005 %. Природна сировина не може задовольнити потребу в ліках, тому що на курс лікування одного хворого потрібна кора з 3-6 сторічних дерев. Були спроби отримання цієї речовини напівсинтетичним і біотехнологічним шляхом. Синтез паклітакселу проведений у США у 1994 р. Сполука має унікальну структуру, не характерну для типового алкалоїду (загальна формула C₄₇H₅₁NО₁₄). Вона має велику для алкалоїдів кількість атомів кисню, містить азот у боковому ланцюгу й виявляє основні властивості.

Паклітаксел (таксол)

Обмежена сировинна база тису тихоокеанського стимулювала пошук альтернативних джерел сировини. У 1986 р. у Франції була синтезована з хвої тису ягідного (Taxus baccata) нова сполука — доцетаксел (таксотер). Тепер таксотер напівсинтетично отримують з біомаси голок тису.

Механізм дії таксоїдів і цитотоксичний ефект виявляються у зміненні структури й функції тубуліну. Тубулін — це білок, що утворює мікротрубочку шляхом полімеризації. Димери тубуліну й мікротрубочки кількісно знаходяться у динамічній рівновазі, внаслідок збалансованих процесів полімеризації та деполімеризації. Одна з функцій мікротрубочок — формування веретена поділу у М-фазі клітинного циклу. Таксотер посилює полімеризацію тубуліну в мікротрубочки. внаслідок чого вони стають неповноцінними й клітина «застигає» на М-фазі клітинного циклу. Веретено поділу не формується, що порушує фазу мітозу й міжфазні процеси у пухлинних клітинах.